Регистрация!
Регистрация на myJulia.ru даст вам множество преимуществ.


Рубрики статей:









Наши рассылки



Люди обсуждают:




Сейчас на сайте:

arkanit1991 Innyus

Зарегистрированных: 2
Невидимых: 1
Гостей: 63


Тест

Тест Добрый ли Вы человек?
Добрый ли Вы человек?
пройти тест


Популярные тэги:



Наши рассылки:

Женские секреты: знаешь - поделись на myJulia.ru (ежедневная)

Удивительный мир Женщин на myJulia.ru (еженедельная)



Подписаться письмом





Моя творчість "Лелека"

Моя творчість "Лелека" Я виходжу зі старого автобуса, який усе ж не шкодують, а відправляють у недалекі рейси. Пропускаю незмінних бабусь, які їдуть до міста розвіятись, бо за посвідченням їздять безкоштовно, жінок, вік яких важко визначити, бо за важкою роботою вони не рахують років, та зморшкуватих і чорних від сонця й заробітків поодиноких чоловіків.

Виходжу останньою, витрушуючи сільські плітки, якими по вінця наповнились мої вуха, та задушливий запах важкої праці. Йду повільно, щоб нікого не наздоганяти, щоб мене ніхто не впізнавав та нічого в мене не розпитував. Натовп із клуночками, кошиками та рябими сумками ген-ген далеко. Тоді я спокійна. Сірою од пилу і спеки дорогою я мало кого зустрічаю, а якщо зустрічаю, то ховаю свій погляд далеко, аж за Завалецький вал, звідкіля мене ніхто не дістане, як тих забутих та безіменних турків-татар, кістки яких так і залишились під тим насипом.

Іду повільно, хоч ні за плечима, ні в руках нічого не маю. Ні наплічника зі студентськими речами, ані рябої сумки. Намагаюсь охопити поглядом усе довкола, сфотографувати, бо хто знає, коли знову повернусь сюди, до мілкого Збруча, до Завалецького валу, до зарослих бур’янами полів та рідкого лісу. Усе це лякає мене, бо його я пам’ятаю зовсім іншим.
Спускаюсь стрімким схилом до річки. Занурюю у воду долоні й одразу ж втрапляю у багнюку, розганяючи молоденьких жабок. Вони дивуються: хто така і чого прийшла?

Старожилів жабки вже знають і не бояться. Та скільки тих старожилів? Із двадцять хат, і то половина з відчиненими навстіж вікнами та дверима, всередині ночує вітер і все поросло мохом. В іншій частині села живуть-доживають ті, хто, як чорнобильці, не має куди податись, зрісся зі своїм корінням, чекає останнього дня і доживає, ніби й не дихаючи. Так тихо і повільно, вимикаючи світло о восьмій... І вліткку, і взимку. Разом із коровами та курми.

Жабки не втікають далеко, сидять і вичікують, лупаючи своїми очицями. А я теж не поспішаю. Ловлю поглядом давно забуті трав’янисті береги, що заплутують мої ноги, ніби намагаються затримати мене в цьому місці, зігнуті та спрацьовані старі верби (вони теж уже втомились сторожувати ці береги від дачників та заїжджих фермерів, відганяти міських дітлахів та збирати по ночах весь бруд, що після себе залишають люди). Охоплюю бічним зором село, що розкинулось поміж річкою, лісом та полем, обрамлене земляним валом, який позеленів і став схожим не на вогняного дракона, а на сліпого старого пса. Я і раніше знала всі стежки-доріжки: як дійти до села, щоб не втрапити в калюжу чи в ямку, як пробігти густий ліс за декілька хвилин, хоча чужинці могли блукати ним годинами і повертатись в те саме зачароване місце.

Я і тоді, коли село кишіло людьми, річка виходила з берегів, і мила ноги ще молодим вербам, а вал здіймав свою здиблену спину високо-високо, була тут своєю. Тепер усе спорожніло, вимерло і затихло. Лиш де-не-де чути кумкання молодих жабок, які не мають страху, бо давно не ганяють їх дітлахи. Та тих дітлахів на пальцях однієї руки можна порахувати. І жаб’ячі забави тепер не в моді. А ще наді мною пролітає лелека. О, я навіть знаю, куди він прямує. У селі є лиш одне лелече гніздо. Над хатою, що вже стомилась мене виглядати, над лавкою, де мене чекають. Зачекались і відправили лелеку за мною.

Йду за ним, уже трохи підганяючи саму себе, бо ж чекають. Підіймаюсь крутою доріжкою, яка вже з часом заростає споришем, і минаю дві хати. Мене не лякають ні старі вірні псів, ні великі індюки, які любляють мою яскраво-червону курточку, ні півні-розбишаки. Вони, мовби знаючи розклад автобусів, незмінно чекали мене тут, на порозі цих двох хат. Та сьогодні, певно, вибилися з графіка. А може, їх уже й немає, як і їхніх господарів.

Хати зяють пусткою, лупають великими сліпими очима, широко роззявивши рота, в якому гуляє і пустує вітер. Він перекидає все, що залишилось від господарів та господинь, догори дригом. Виносить увесь сторічний пил, зім’яті газети й те добро, яке не встигли присвоїти дітлахи із сусіднього села.

Намагаюсь не дивитись у ті сліпі страшні очі, бо добре пам’ятаю, як їх підмальовували жіночки, запнувшись білими хустками, як підрихтовували їх господарі. Одні роз’їхались, утекли від пуски, інших повиносили на цвинтар. І тепер ті сліпі хати спраглі, бо добре відчувають, як я йду повз них, поволі минаючи зарослі подвір’я. Вони тихо плачуть за моєю спиною, простягають до мене свої руки, намагаються вхопити мене за комір і затягнути до себе. Бо їм сумно, бо їм тоскно.

Я сумую разом із ними та йду далі. От і старий, іще дерев’яний стовп. На ньому гніздо з дерев’яного галуззя, зеленого моху та пір’я, яке час від часу сиплеться на подорожніх. Сьогодні його мені за комір накидає той лелека, за яким я сюди прийшла. Він пильно приглядається до мене, все ще не вірячи власним очам.
“І справді прийшла, - думає. - Не минуло й півроку”.

Минуло більше, мені здається, цілих сто, а то й тисячу. А над білою скособоченою хатою стоїть стовп, як вартовий. На ньому незмінно сидить лелека, голосно б’ючи широкими крилами, мовби нагадуючи, як я завинила. Під гніздом - лавка. Певно, теж зачекалась. Повільно сідаю на своє місце, ліворуч, бо ближче до хати завжди сиділа бабка. Вона очікувала мене і визирала з останнього рейсу щодня. Хоч я й не приїждала щодня, щотижня, щороку. Уже не їздила років десять. А тут щось покликало до лавки, до гнізда, мовби змушувало переконатися, що все на місці. І на старій лавці вона мене не чекає. Лежить собі на цвинтарі під вишнею й нікого не чекає. Я сідаю, на плечі мені падає лелече пір’я, а сам лелека, голосно змахуючи крильми, летить у напрямку цвинтаря, в напрямку турецьких валів. Чи то попереджаючи про мій приїзд, чи то вже виконавши сьогоднішню і не тільки роботу.

А я сиджу. Сиджу і знаю, що за годину в тому самому автобусі трястмуся назад.
“Тільки б не розвалився дорогою”, - думаю я.



Я-Человек   10 августа в 23:03   96 0 13  


Рейтинг: +2


Отправить ссылку другу




Последние читатели:




Комментарии:

natocnkakom # 11 августа в 0:18   +2  
Дякую... Дуже зворушливо.
Я-Человек # 11 августа в 0:26   +2  
Тішусь, що Тобі, Наталочко, сподобалось) Дякую!
natocnkakom # 11 августа в 0:41   +2  
Дуже сподобалося!
Я-Человек # 11 августа в 0:46   +2  
Саме з Джулії все й почалось. Випадково натрапила тоді на цей сайт і почала писати. А потім понеслось. Тепер вже маю багато публікацій, групових збірок, перемог. І працюю далі над цим.
natocnkakom # 11 августа в 1:13   +2  
Ти просто молодець!
Я-Человек # 11 августа в 1:16   +2  
Дякую!!!)
iliza # 11 августа в 7:47   +1  
Щіро дякую ща такі зворушливі спогади, бо в мене вже немае куди їхати...
Селище у якому я народілась, де вперше почала розмовляти мовою предків давно немае, залишилось три хати, навіть з мапи зникло. Згадалось все і наш переїзд в Україну мабуть дав поштовх іншим людям знятись на крило і як продавали корову, все...
Дякую!
Я-Человек # 11 августа в 9:09   +1  
Сумно( Але радію, що зворухобила спогади. Це потрібно, щоб відчувати, що ми - люди.
iliza # 11 августа в 10:38   +1  
Я-Человек пишет:
Це потрібно, щоб відчувати, що ми - люди.
Які мали маленьку родину де народились та мають Батьківщину, яку шанують.
Я-Человек # 11 августа в 11:28   +1  
Саме так)
iliza # 11 августа в 16:14   +1  
МОЙ_СВЕТ # 13 августа в 13:00   +1  
Чудове оповідання... Мова прекрасна - тепла і домашня. Своя.
Я-Человек # 13 августа в 14:34   +2  
Дякую. Радію, що припало до душі)


Оставить свой комментарий


или войти если вы уже регистрировались.