Україно моя!

Україно моя!
Україно моя, моя стомлена нене,
Чим розрадить тебе, як тобі помогти!
Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене,
Все розтринькав на пошук чудесних світів.
І то ж треба було — десь думками блукати,
Забуваючи рідне змарніле лице,
Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати
Усміхнеться лише та й пробачить усе.
Україно моя, моя хвойдо кохана,
Я під ноги життя тобі кидав, а ти
Усміхалася зверхньо, — і переступала,
Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти.
Так, в моєму житті ти не мала потреби —
Було безліч гарніших, спритніших, ніж я.
Скільки їх притьмома позрікалося тебе,
Подивися ж під ноги, триклята моя!
Україно моя, моя вірна дружино,
Нам з тобою радіти і лаятись вік.
Та хіба ж одне одного з нас хто покине
Через злі балачки наших сварок дурних?
Та хіба ж я зумів би без тебе прожити,
Хоч які б небокраї відкрились мені?
Врешті, все це слова,
Небокраї закриті,
А відкриті лиш очі, наївні й сумні.
Україно моя, моя доню маленька,
Ти живеш і радієш тому, що жива.
Занедужаю я — ти підійдеш тихенько
І притиснеш долоньку малу до чола.
І хвороба тікає, й тривоги міліють,
І усе наносне маячіння зника,
Й звідкілясь виринає слабенька надія,
Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам.
Та отак і живу.
Як умію.
Чи й гірше.
Підживлю землю потом — а мо проросте.
І пишу кострубаті, як доленька, вірші,
Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те.
Патріотів без мене ти маєш доволі,
Православнішіх, більш красомовних, ніж я,
Україно моя, моя совість і доля,
Берегиня, любов і гіркота моя...
21/VI-1995. Київ