Ромашки

Поле! Безмежне поле! Трави вкриті росою, що сплять у передчутті світанку нового дня…

Тікати! Куди тікати? Від реальності не втечеш. Послизнулася і з шаленою швидкістю шугнула по схилу на дно яру.

Знепритомніла? Чи просто втомилася, втомилася житии, пручатися… Піднялася. Піднялася і сіла. Розбите коліно кровоточило і нило, а по щоках котилися сльози, від рани тілесної чи на серці? Ридала. Чому ридала тут у бур’янах, а не там, там сміялася йому в обличчя, хотіла показати, що сильна, що байдуже, що зможе все знести… А він запросив на весілля. Сумнівався, що прийде? Дарма! Прийшла. Посміхалася. Зичила щастя молодятам. Пробачила? Пробачила все: ромашки, поцілунки, гру, а потім зраду і ось це весілля… Тікати! Куди тікати, адже знайдуть і осудять, не боїться суду, сама його прагне і листа написала сама, тільки чому тікає?

Не змогла дивитися на його смерть, не могла стерпіти крики жінок, і музику, що ніби насміхалася над людським горем, над її горем, адже любила, жити без нього не могла… Хмільні радощі, божевільні танці, ось знову піднімають тост за молодят, хотіла крикнути, зупинити та вже було пізно… Пам’ятає останній погляд і німе питання: «Навіщо? За що?» Не спитав… Бо відповідь очевидна! Ні! Не простила… Знав, що не простить, знав, що в її роду не прощають. З нею віки і степи, дочка вільного народу пішла за ним, а потім стала посміховиськом серед людей…

Чорні очі дивилися на сонце, що сходило… Ранок, останній ранок її життя. До людей у село не повернеться, бо у в’язниці, у клітці, як дика тварина, жити не зможе, та і тільки помста тримала її на цьому світі останні три місяця. Ромашки, тільки тепер вона помітила, що навкруги повно ромашок, він завжди дарував ромашки, а потім дарував іншій… Вона дістала пляшечку з кишені і випила усе до дна, зблідла, пляшечка покотилася в траву, чорні очі згасли назавжди…